Адміністративний центр новоствореної ОТГ – село Томашівка Фастівського району Київської області області, розташоване в мальовничому куточку на горбистому лівому березі річки Ірпінь за 18 км на північ від міста Фастова та за 68 км на захід від м. Києва, за 2 км від Томашівки проходить шосе, яке зв’язує Фастів з трасою Київ-Житомир.

   Село Томашівка було засноване в другій половині 17 ст. і назване на честь керівника загону повстанців Томаша, який загинув в цих місцях в битві зі шляхтичами. Землі, на яких виникла Томашівка, належали вже в 1580-х рр. Київському православному митрополиту Онисифору Петровичу Дівочому, який отримував із лісових угідь, що знаходилися тут, половину всього того, що вироблялося – з рубки лісу, полювання звіра, виловлювання риби, бджільництва.

В 1596 році ці землі належали вже Києво-Печерській Лаврі, про що свідчить королівська грамота Никифору Туру, Києво-Печерському архімандриту. Потім королівським декретом це помістя перейшло до уніатських митрополитів – Михайла Рогози і його наступників Іпатія Поцея, Вільямина Рутковського, Рафаїла Корсака і Антонія Селяви. Весь цей час землі Томашівки залишались незаселеними.

При Семенові Палієві із помість уніатських митрополитів були вигнані орендатори, і селяни платили податки вже самому Палієві. Свій край, де знаходилась і Томашівка, називав звільненою Україною.

З 1714 по 1795 рік, за виключенням декількох років, коли Томашівку приєднав до себе Романівський староста Штецький, вона знову належала уніатським митрополитам.

Томашівка з 1730 і по 1742 рік була приєднана до Романівського староства. Центром цього староства було с.Романівка на р.Унава. Романівським старостою був тоді Київський каштелян Казимир Штецький. В 1810 році помістя в Томашівці було продано дворянину польського походження Яну Непомуцкому Хоєцькому, нащадки якого і володіли нею 117 років, аж до революції.

Спочатку Томашівка складала єдине помістя з Дідівщиною, де була резиденція Хоєцького, але 8 серпня 1825 року його сини розділили спадок, і Томашівка дісталась Петру Хоєцькому. Через 7 років Петро придбав у свого брата Фелікса Дідівщину, куди переніс із Томашівки свою резиденцію. Спадкоємцем Петра, який отримав і Дідівщину і Томашівку, став його син Еварист, який заснував цукровий завод у Дідівщині. Його син Сигізмунд був останнім володарем Томашівки із роду Хоєцьких. На початку 20 ст. Сигізмунд Хоєцький побудував новий палац у Томашівці , за проектом архітектора Валеріана Івановича Куликовського . Палац був побудований в 1910 році в цегляному стилі , своїм виглядом він був схожий на замок з його головною башнею, донжоном і вікном-еркером, що характеризували замкову архітектуру.

У селі знаходилася школа грамоти, в якій навчалися близько 30 дітей, було побудовано млин та кузню.

У листопаді 1917 року в Томашівці організували сільський ревком, який розділив між селянами поміщицьку землю, худобу, інвентар. Вальців млин, рибний став, панський маєток з парком були залишені для громадського користування. У маєтку відкрили хату-читальню, при якій працювали два драматичні гуртки по 30 осіб у кожному, співочий гурток, в якому займалися 70 осіб, та музичний гурток, що налічував 75 осіб.

У 1929 році була створена сільськогосподарська артіль ім. 10-річчя ЛКСМУ; в 1930 році – артіль ім. С.М.Будьонного. У 1958 році ці дві артілі об’єдналися в одну. До них приєднався також колгосп сусіднього села Ярошівка.

У липні 1941 року німецько-фашистські війська окупували село. Приміщення школи перетворили на житло німця Краузе та поліцейську дільницю із 50 осіб. Дуже жорстоким був Краузе у ставленні до селян. На роботу в поле виходили всі. За найменші дрібниці селян били нагайкою. За роботу їм не платили нічого. А все, що родило на полях, вивозили до Німеччини. Жителі села різними способами перешкоджали вивезенню хліба, виводили з ладу техніку, сповіщали партизанів про час відправки з Фастова хліба.

Понад 200 томашівців пішли у партизанські загони, серед них: А.Т.Родина, М.Ф.Родина, Ф.В.Василенко, В.Ф.Нижник, Ф.І.Корнев та інші.

На початку 1942 року професор П.М.Буйко встановив зв'язок з Фастівським підпіллям: вів підготовку партизанських груп, збирав зброю. Сотні молодих людей, яких фашисти гнали до Німеччини, одержали із рук професора фальшиві довідки про хворобу. У червні 1943 р. гестапо розкрило діяльність П.М.Буйка, але він уник арешту. 13 жовтня 1943 року під час надання допомоги партизанам у с. Ярошівка П.М.Буйко був схоплений фашистами. Після дводенних катувань скаліченого професора-партизана разом із трьома іншими партизанами облили бензином і спалили в хаті над р. Ірпінь. Указом Президії Верховної ради СРСР від 07.08.1944 р. П.М.Буйку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 8 травня 1965 р. біля школи, яка носить його ім’я, було відкрито пам’ятник лікарю-партизану.

У вересні 1943 р. партизани заарештували та розстріляли весь томашівський гарнізон поліції. 19 жовтня 1943 року село було звільнено від окупантів.

Понад 100 томашівців загинули на фронті. Багато односельців нагороджені орденами та медалями.

 

Дідівщинський старостинський округ

Перша письмова згадка про Дідівщину (попередні назви - Довгосілля, Довгоселиця, Довжик, Дєдово) сягає 12 століття. Дослідник історії Київщини Л.Похилевич так пише про Дідівщину: “ Дідівщина-село, а раніше містечко, розташоване на лівому березі Ірпеня, на кордоні між Сквирським і Васильків-ським повітами.

 

Поселення неодноразово було піддано нападам монголо-та-тарських орд, і в результаті одного з таких набігів село було пограбоване та спалене, жителі забрані в полон, а в селі залишився один дід (звідси пішла назва Дідівщина), який довгий час жив сам на згарищі. З часом до села з навколишніх лісів почали повертатись втікачі і на місці згарища відродилось село.

За часів Богдана Хмельницького в селі була окрема Дідівщинська козацька сотня, до складу якої входило чимало мешканців села .З 1594 року село належало Києво-Печерському монастирю, наприкінці 18 ст. ним володів католик Притіца, згодом воно стало власністю князя Григорія Олексійовича Долгорукова, який пізніше продав село дворянину латинського походження Івану Хаєцькому. Місцеві мешканці працювали на цукровому заводі, що був збудуваний у 1872 році і працював на місцевій сировині, вирощеній на цукрових плантаціях пана Хаєцького. На той час у селі була церковнопарафіяльна школа, існували дві церкви та римо-католицький костел.

Після Жовтневої революції селяни пограбували та зруйнували маєтки поміщика Хаєцького. У 1925 році село ввійшло до складу Фастівського району, у 1929 році селян об’єднали у перший колгосп, у 1930 році було створено іще два, а у 1930 році селяни одержали перші трактори.

У часи війни 284 жителі села пішли на фронт, близько 200 з них загинули. Дідівщину було звільнено від окупантів 8 листопада 1943 р. і почалася відбудова та розбудова села. У 1953 році колгосп збудував власну ГЕС на річці Ірпінь, лінія електромережі сягала 20 км, у 1962 р. село і колгосп приєднали до державної електросистеми.

У 1972 році в селі було відкрито новий Будинок культури, у 1978 році - середню школу та аптеку, у 1984 році новий дитячий садок “Сонечко”.

Великогуляківський старостинський округ

Великі Гуляки (До 1965 р.— Великі Голяки) засноване в середині XV століття. (Історична дата утворення — 1445 рік. )

У липні 1768 року в селі побували козаки Івана Бондаренка, мешканці села брали активну участь у повстанні надвірних козаків.

У 1810 р. князь Григорій Долгорукий, якому належали Дідівщина, Томашівка та Голяки продав їх Катерині Борейковій-Хаєцькій, що мала чотирьох синів. У 1825 р. Голяки дістаються за батьківської спадщини Тадеусу — офіцеру війська польського, маршалку шляхти Сквирського повіту. Останнім володарем села до 1917 року був Казимир Хаєцький якому належало 1307 десятин орної землі, а на луках випасалось 600 голів рисаків англо-арабської породи.

У липні 1861 року у Великих Гуляках відбувся виступ селян проти реформи. В село були послані війська, які придушили виступ, 21 чоловіка покарано.

У 1924 році організовано колгосп імені Ілліча, до якого добровільно вступили 16 сімей. Першим головою правління був обраний Кирило Павлович Шматок.

 У 1929 пройшла масова колективізація. У Голяках створено чотири колективних господарства: імені Шевченка (голова — Йосип Павлови Конончук); імені Воровського ( голова — Василь Савкович Іваненко); “Радянська нива” ( голова — Дементій Єрофійович Босенко ); “Нове життя” на хуторі Василівка ( голова — Андрій Васильович Лозовіцький). Після постанови уряду “Про укрупнення колективних господарств” усі ці колгоспи були об'єднані в один колгосп — ім.Ілліча.

 Під час масової колективізації було позбавлено майна 20 заможних сімей.

 В роки голодомору (1932-1933рр.) в селі Великі Гуляки померло 76 чоловік, які поховані в братській могилі на кладовищі. А в селі Федорівка під час примусової колективізації та штучного голодомору в селі померло 110 жителів.

 В роки страшного голодомору в селі з'явилися і репресовані в той час вони називалися “ворогами народу”(6 осіб),

В роки тимчасової німецько-фашистської окупації у селі діяла підпільна комсомольська організація, якою керували А. М. Лазебний і П. П. Поліщук. За бойові заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни 173 чоловіка нагороджено орденами й медалями.

Уродженці села О. Л. Поліщук та І. С. Бондарчук — стали генералами Радянської Армії.

  До села з війни не повернулося 114 осіб. Зо бойові заслуги на фронтах Великої Відчизняної війни 173 осіб нагороджені орденами та медалями У 1957-1958 роках село Великі Голяки  було перейменоване на Великі Гуляки і приєднане до Фастівського району Київської області — зі складу розформованого Корнинського району.

 На початку 1990 року колгосп ім.Ілліча реорганізовано, і правонаступниками його стали СТОВ “Мрія” потім ТОВ “Добрий фермер”, які в даний час не функціонують. 

У 1936 році громада села приступила до будівництва школи, завершили будівництво у 1938 році.Школа була семирічкою до 1951 року. В ній навчалося 200 учнів.На час тимчасової окупації школа не працювала. В її приміщенні було організовано склад , в якому німецькі фашисти зберігали зерно для вивозу в Німеччину. 15 лютого 1944 року село було звільнено від німецьких окупантів і школа відновила свою роботу. На той час в ній навчалось 500 дітей.Навчання проходило у 2 зміни. У 1952 році ( за деякими даними у 1951 році) школу реорганізовано у середню десятирічну школу.У 1952 році для учнів із сусідніх сіл при школі було відкрито інтернат.У 1978 році у с. Дідівщині відкрили середню школу , а в с. Великі Гуляки школу реорганізували в неповну середню школу. З 2008 року школа в с. В.Гуляки не працює , діти відвідують школу в с. Дідівщина.

Село Федорівка засноване наприкінці 16 століття за польського пана Казимира Хаєцького, який дав кусок землі над річкою Ірпінь своєму братові. Назвали поселення — Хаївка ( тепер це вулиця Кільцева). Село Федорівка належало до Скригалівської сільської ради, а на початку 60-х років 20 століття, відійшло до Великогуляківської сільської  ради, розташоване за 5км. від с.Великі Гуляки

 Біля села Федорівка знайдено кам'яні знаряддя праці доби бронзи (2 тис.до.н.е)

 Село Василівка засноване на початку 17 століття Василем ( по-польськи Базиль) Лозовіцьким, якого призначив пан Хаєцький охоронцем лісу. Там  він оселився з сім'єю, потім побудував хати своїм синам. Виник хутір Василівка, в народі до цього часу збереглась назва Базилівка -від польського імені Лозовіцького.

Пришивальницький старостинський округ

Село Пришивальня  розташоване на мальовничому узвишші правого берегу річки Ірпінь, за 12 км від районного центру м.Фастова. До старостинського округу входять також села Вишня і Кончаки.

У «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії» історика Л.І.Похилевича 1864р. міститься інформація, що село Пришивальня – дуже давнє, доказом чому є залишки стародавнього замковища (припустимо часів Київської Русі), з трьох сторін обведеного валом, а з четвертої  - глибоким яром, по якому тече струмок.

Найбільше відомостей про село пов’язано з відомим політичним і державним діячем козацького періоду полковником Семеном Гурком (Палієм). На початку 80-х років XVII ст. він зі своїми воїнами прийшов на спустошену багаторічними війнами Київщину, осів у Фастові. На одній із зустрічей з козаками він сказав: «Я настановив собі дуже малу справу — заселити Фастівщину козаками і привчати їх до хліборобства та водночас до захисту вітчизни…» Жилося людям на Паліївщині легше, ніж в інших місцях, тому сюди стікалися селяни-втікачі з різних кінців України, Росії, Білорусі, Молдови. Село швидко приростало населенням. Зусиллями С.Палія Фастів стає центром національно-визвольної боротьби, а Пришивальня — одним із вільних козацьких поселень. Зусебіч оточене розкішними лісовими масивами, поселення було обнесене дерев'яними укріпленнями із земляним валом. Вільним воно залишалося завжди, не було володінням жодного поміщика, які утримували навколишні села та землі.

Справжньою історичною перлиною Пришивальні є церква в им’я великомученика Георгія Побідоносця, що згадується у джерелах з 1746 року, з описом, що вона дерев’яна, з трьома верхами, огорожена частоколом. У ХХ ст. служив у ній Григорій Радецький, доклав неабияких зусиль для розквіту, огородив добротною ковано-цегляною огорожею, залишки якої збереглися до сих пір. Г.Радецький був розстріляний 1937 року злочинною владою, пізніше повністю реабілітований, дерев’яна церква згоріла вщент у 80-х роках минулого століття. Але вона існує досі, відбудована на старому фундаменті у 2011-2016 рр. зі збереженням історичного вигляду.

 У радянські часи в Пришивальні створена сільська рада. Після війни, у 1945 році, в селі створився колгосп «Прогрес», згодом ставши у Київській області одним із найкращих господарств за показниками у зерновому, молочному виробництві та з врожайності цукрових буряків. Голова колгоспу І. Й. Завістовський і найкращі працівники галузей с/г виробництва були удостоєні високих державних нагород. За радянських часів у селі розвивалися освіта, медицина і культура. Перша початкова школа організована у 1919 році, а в 1922-му збудоване нове шкільне приміщення. У 1930-му школа реорганізована у неповну середню. З відомостей 1971 року у селі була восьмирічна школа, бібліотека, клуб, діяв ФАП та пологовий будинок.

 

Соснівський старостинський округ

На території с. Соснівка ще в кам'яному віці існувало слов'янське поселення. Про це свідчать знайдеш учнями рубила, черенки, сокири та уламок човна. В документі "Фастівський декант" (1746 р.) про церкву с. Вільшка зазначено: "Село Соснівка розміщене в 5-ти верстах від с. Вільшка і зараховане до вільшанського приходу. Через село протікає річка Ірпінь, в яку впадають три струмки з лівого боку, які витікають із сіл Козичанка і Вільшка. Назва села походить від соснового лісу, який оточував його, та соснового мосту, прокладеного через притоку Очеретянку. В селі церкви не було, відтак віряни відвідували церкву в с. Вільшка. Церква носила назву святого Миколая, священиком був Андрій Дичковський. Важливу цінність церкви складала ікона святителя Миколая, яку дуже цінили навколишні жителі.

У документі "Дело по Указу правительственного сената № 122 об имении помещици Харлинской" нач. 24 января 1839 г., оконч. 2 мая 1841 г.," йдеться, що нерухоме помістя належало поміщикам Антону і Томашу Харлінським і частина того помістя Олександру Павші, колишньому бунтареві. По смерті Антона Харлінського в 1970 р. намісники його і брат Томаш, дід і мати Павші вступили в 1801 р. намісницькі права свої на маєток. Леону Харлінському зроблено поблажку, за що він дав грошову нагороду діду і матері Павші. Тільки одна з намісників Антона внучка Жоховська, не бажаючи грошової винагороди, яка тій належала 1/14 частини помістя, а попросила виділити її натурою. Отже, з помістя Харлінського як нагороду було виділено із с. Соснівка в державу 148 осіб, які раніше належали учаснику повстання Павші, його помістя було конфісковане. Частина с. Соснівка в 1858 р. перейшла у володіння Крижанівського. Під час володіння с. Соснівкою Крижанівським селяни обмолочували хліб з певними нормами.

У період революції 1917 р. тихе життя маленького села було порушено арештами та висилками до Сибіру. За несплату податків хату А.С. Берегового оцінено в 100 крб., а господаря вигнано з неї. Згодом з цієї хати в 1939 р. збудовано сільську раду, а нині знаходяться бібліотека і медпункт.

На початку 1920 р. в с. Соснівка встановлено радянську владу та ревком на чолі з М.С. Брущенком. У 1922 р. утворено сільську раду, головою якої був Я. Борушенко

У 1930-1931 рр. утворено Соснівську семирічну школу, першим директором якої був Г.П. Овсієнко. Першим головою сільської ради був П.Т. Убоженко (1920-1927 рр.). Соснівською трагедією називають ті дні, коли у Велику Вітчизняну війну школа була німецькою казармою. Одного дня фашисти зігнали до неї безневинних людей з підозрілими прізвищами. Заставили їх викопати під вікнами учительської собі ями. Потім у малому корпусі мучили людей і били. Їх розстріляли під стіною школи. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, сотні соснівців виступили на захист Батьківщини. Захопивши село, фашисти перетворили кар'єри на концтабори, куди зганяли з багатьох сіл комуністів, примушуючи їх працювати до повного виснаження. У 1942 р. розстріляно П.М. Поповича - організатора ТОВ "Світанок". Населення брало участь у боротьбі з фашистами. Старожили згадують, що яма ще три дні дихала, але забрати поранених не дали. А вже через декілька днів у село прийшли радянські воїни і перепоховали загиблих у братській могилі. В пам'ять загиблих воїнів у центрі села височить пам'ятник. 10 листопада 1944 р. село визволено від німецько-фашистських загарбників. За спогадами старожилів, саме в цей день, коли люди приготувалися до храмового свята, вулицями села вели полонених німців. Свято визволення співпало з храмовим святом села.

У 1990 р. межі села розширено і побудовано 90 будинків для людей, потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС. Окрасою села є сама природа - горбистий ландшафт, ставки, озера, ліс та річка Ірпінь, яка є правою притокою Дніпра.

Вільняньська сільська рада

Село Вільне розташоване в долині річки Волошка, яка впадає в річку Ірпінь. В давнину село звалося Вульшка (мала або пуста Вульшка) по розповідях старожилів, було спалене і спустошене двічі поляками. Назва села пішла від слова «вільхи», якої багато росте по берегах річки.

Перша згадка про село в документах датується 18 лютого 1636 року, коли пан Самуель Харлінський повернув пану Олександру Зиховському (Жуковському) заставу 3000 злотих за села Соснівку і Вольшку.

У 1972 р. було створено Вільненську сільську раду. Першим її головою був Анатолій Якович Осінський, секретарем - Катерина Григорівна Стеценко.

З червня по вересень 1986 року в селі було споруджено 156 нових садиб. Збудовано в надзвичайно короткий термін. Про це свідчить знайдений гранітний камінь з написом: "У будівництві села Вільне брали участь будівельники Ровенської, Тернопільської і Волинської областей, червень – вересень 1986 року. У цьому ж році побудовано дитсадок, ФАП та комплекс споруд.

У 1991 р. у Вільне було підведено воду і газ. Внесок у газифікацію села зробили голова колгоспу ім. Щорса Петро Семенович Бендовський та сільський голова Іван Тимофійович Хижняк.

30 вересня 1995 року світла простора нова школа зустріла своїх господарів та численних гостей теплом і затишком.

4 січня 1996 року в селі Вільне відкрилась Свято-Миколаївська церква у приміщенні старої школи.

Нині на території Вільненської сільської ради діють ЗОШ І-ІІ ступенів, ДНЗ «Ромашка», ФАП, відділення зв'язку, відділення Ощадбанку. Землі орендує ТОВ «Новий дім».

 

Дорогинська сільська рада

Спочатку село називалось – Дорошинка, а потім Дорогинка. За археологічними розкопками, які проводились в 1986-1987 роках інститутом  археології село існувало ще ХІІ столітті.

Перші писемні відомості про село знаходимо в матеріалах «Архива Юго-Западной Росии», 1876 рік, де офіційно згадується що вже в 1593 році в урочищі було поселення під назвою «Дорогинка».  В селі нараховувалось 60 дворів, жителів було 817 чоловік.

В 1600 році в селі була побудована  Свято-Михайлівська церква – сама найстаріша в Україні.  Її реставровано і перенесено в музей під відкритим небом в Пирогово.

Населення Дорогинки брало активну участь у революційних подіях 1905-1907 років.

У 1907 році уїздна земська управа запланувала  побудувати однокласну школу. В наступному 1908 році на добудову Дорогинської школи в проектно-кошторисній документації було заложено 4250 карбованців. Незабаром серед села з’явився одноповерховий цегляний будинок школи.  Будівництво другого приміщення розпочалось у 1909-1910 роках. Перша світова війна все зупинила. Добудували школу вже у 1926 році. Після 1917 року в селі працювала школа, бібліотека, клуб, Фап.

Перші органи радянської влади були створені у 1918 році. У 1919-1920 роках організовано комнезам. Пізніше на території  села було створено три колгоспи: ім. Кірова, «Ленінський шлях»,  «8  Березня».

У 1942 році в Дорогинці засновано лісництво.

У 1943 році діяла антифашистська група партизан під командуванням Героя Радянського Союзу А.С.Грисюка.  Велику допомогу подавали жителі села партизанам, які діяли в дорогинських лісах. Піонерки Віра Петрівна Ніконенко та Надія Іванівна Даниленко були зв’язківцями.

Після війни мешканці села почали відбудовувати зруйноване господарство.